Змінив світ. За що Захід любить Горбачова

У віці 91 року помер екс-президент СРСР Михайло Горбачов. Його не любили на батьківщині, але в Німеччині він вважається одним із визначних політиків сучасності.

Михайло Горбачов вплинув на події ХХ століття. Як партійний лідер Радянського Союзу він став одним із творців світової історії.

Особливо добре це розуміють німці, які вважають лауреата Нобелівської премії миру 1990 року одним із батьків возз’єднання країни. Саме тому у Німеччині його завжди зустрічали з почестями, неодноразово відзначали нагородами та преміями.

Але не в пострадянській Росії – і в цьому, безперечно, трагізм долі цього видатного російського політика.

Народжений 1931 року у Ставропіллі, Горбачов зробив стрімку партійну кар’єру, а березні 1985 року вищий партійне керівництво обрало його генеральним секретарем ЦК КПРС.

 

Кардинальні зміни світового масштабу

Молодому і динамічному 54-річному Горбачову необхідно було підняти на ноги дедалі глибше занурювану в стагнацію, перш за все в економічному плані, наддержаву. Для протистояння «класовому ворогові» — США — Горбачов з незвичайним ентузіазмом почав проводити реформи, намагаючись змінити бюрократизовані та корумповані радянські структури.

Поняття «гласність» та «перебудова» стали відомими у всьому світі, причому саме в російському звучанні. Для забезпечення успіху внутрішніх реформ Горбачов взяв курс на проведення послідовної політики миру та розрядки щодо США та їх західних союзників у холодній війні. Цей курс, що отримав назву «нове мислення», призвів до абсолютно непередбачуваних наслідків для всієї світової історії.

На момент обрання Горбачова першим президентом СРСР 1990 року зовнішнє кільце «радянської імперії» фактично перестало існувати.

1989 став знаковим у новітній історії країн Східної та Центральної Європи, народи яких звільнилися від соціалістичної диктатури. Керований Москвою військовий союз східного блоку — Організація Варшавського договору — лежав у руїнах. А громадяни НДР, найважливішого «трофею» СРСР у Другій світовій війні, вимагали не лише свободи та демократії, а й возз’єднання з Федеративною Республікою Німеччина.

 

Зелене світло возз’єднанню Німеччини

Всупереч незгоді багатьох найбільш консервативних представників радянської номенклатури, Горбачов не став на заваді здійсненню цих процесів. Тим самим він вступив у суперечність із доктриною радянської зовнішньої політики, яка передбачає насильницьке придушення повстань на підконтрольних СРСР територіях.

До проведення нової зовнішньої політики Горбачова, поза сумнівом, спонукали його гуманістичні переконання.

Ключову роль у політиці щодо Німеччини відіграла також велика довіра до федерального канцлера Гельмута Коля (Helmut Kohl), який пізніше сказав: «Особисті рішення Михайла Горбачова у складній історичній ситуації не можна недооцінювати. Протягом 24 годин після падіння стіни «штазі» та КДБ намагалися довести йому, що радянські війська у Німеччині перебувають у небезпеці і радянській армії треба втрутитися. Горбачов їм не піддався”.

Дружба Михайла Горбачова та Гельмута Коля суттєво вплинула на те, що було отримано згоду Радянського Союзу на возз’єднання Німеччини. Це рішення пізніше закріпили у договорі про остаточне врегулювання щодо Німеччини між ФРН та НДР, з одного боку, та Францією, Великобританією, Радянським Союзом та США, з іншого.

 

Розпад СРСР

Михайлу Горбачову вдалося провести політику розрядки напруженості у міжнародних відносинах і тим самим отримати визнання та довіру на Заході, але в самому Радянському Союзі політична влада так само швидко вислизала з його рук.

Реформи Горбачова зруйнували фундамент радянської системи, проте натомість не створили нових дієздатних структур. Тоді як європейці, особливо німці, 1990 року, після возз’єднання Німеччини, захоплювалися своїм кумиром, який забезпечив успіх мирних демократичних революцій, радянське планове господарство продовжувало руйнуватися.

Національні радянські республіки, насамперед балтійські – Естонія, Латвія та Литва – відвернулися від радянсько-російського центру впливу в Москві. Криза не оминула і саме серце країни — Росію, в якій збирався взяти управління у свої руки майбутній її президент Борис Єльцин.

Добробут радянських громадян, які ніколи не обирали Горбачова на вільних та прямих виборах, погіршувався з кожним днем, і звинувачували у цьому безпосередньо самого Горбачова. Історики досі сперечаються про те, чи призвела лише його політика до розпаду СРСР чи радянська система в той період вже в жодному разі не піддавалася реформуванню.

Горбачов продовжував втрачати владу та визнання. Разом з цим привілеї та вплив поступово вислизали з рук усієї радянської номенклатури. Після того як у 1991 році Горбачов не підтримав вимогу прихильників жорсткої лінії силовими методами придушити невдоволення у бунтівних республіках, проти нього було організовано путч.

Михайла Горбачова, який на той час перебував у Криму, було взято під домашній арешт. Але серпневий путч зірвався через народний спротив у Москві, який очолив Борис Єльцин, незадовго до цього обраний президентом Росії.

 

Інший світ

Коли Горбачов повернувся із Криму до Москви, світ був уже іншим. Радянські структури втратили вплив, а посаду президента СРСР було практично ліквідовано. У тому числі через те, що раніше просуванню багатьох путчистів до влади сприяв сам Горбачов. 25 грудня 1991 року, за кілька годин до розпуску СРСР, у телезверненні до народу він оголосив про звільнення з посади президента.

Після прощальної промови Горбачов практично зник з політичного горизонту Росії. На виборах президента Росії у 1996 році він отримав лише 0,5 відсотка голосів. Але на Заході Михайло Горбачов і після своєї відставки залишався улюбленим та популярним політиком.

Є певний трагізм у цій двоїстій оцінці Горбачова, навіть якщо не втрачати надію на те, що в Росії про нього колись почнуть згадувати добрим словом. У німецьких підручниках з історії перший і останній президент СРСР у будь-якому випадку завжди займатиме важливе і почесне місце.

 

Читайте Korrespondent.net в Google News

Источник: korrespondent.net