Павел Казарин: Москва хотела бороться за »русский мир»? Ее следует поздравить. Она проиграла

Чем больше Москва борется за «русский мир», тем хуже ему живется.

Осенью 2019-го Владимир Путин заявил о попытках «бесцеремонно сократить пространство русского языка в мире». Обвинил во всем «пещерных русофобов» и госполитику отдельных стран. И это тот случай, когда с российским президентом придется согласиться. Политика Кремля действительно – не в пользу русского языка.

Далее текст на языке оригинала

На відміну від тієї ж англійської, в російської мови Москва відібрала головне: політичну нейтральність. Вивчення англійської не зазіхає на ідентичність – литовець, що навчився говорити англійською, лишається литовцем, а казах – казахом. А російську мову Кремль продає як пакетний товар. Намагаючись причепити до цього культурного локомотива лояльність до імперії і згоду з російською версією історії.

Москва доклала всіх зусиль, щоб перетворити закордонні “російські школи” на фабрики “рускіх людєй”. Тих, що мають бути в опозиції до власної країни. До її історії та мови. Тільки для того, щоб згодом використати їх як важіль тиску. Як інструмент для впливу та привід для втручання. Що гірше їм живеться – то більше у Москви стає прав на гримання.

Як наслідок, сусідні країни вимушені захищатися не так від самої мови, як від усього, що докладається до неї у рамках “пакетної пропозиції”. Тим паче, що для колишніх радянських республік цей товар постачається як нагода для вторгнення. Будь-який носій мови оголошується російською власністю, яку Москва зобов’язана захищати. Точнісінько це ми й спостерігали навесні 2014-го року в Криму.

Водночас у спільному хорі з офіційним Кремлем співають і всі, хто намагається піднятися “над сутичкою”. Усі, хто раз-у-раз намагаються всидіти на двох стільцях. Замість того, щоб говорити незручну правду, – надають перевагу зручній напівправді. Наприклад, міркують про необхідність провести в Криму “чесний референдум”.

Будь-які подібні заяви – це історія про “родоплемінне”. Фактично, нам кажуть: якщо на якійсь території мешкають люди, яких Москва вважає за “своїх”, – то це привід для вторгнення. Привід для анексії та окупації. І поки самі російські опозиціонери переконані, що “захищають своїх”, – у дійсності все відбувається навпаки.

По суті, цієї миті Москва посилає своїм сусідам сигнал. Поки у вас живуть люди, готові називати себе “рускімі”, – ваша територіальні цілісність під питанням. Поки у вас мешкають ті, кого ми вважаємо за “своїх”, – будьте напоготові. І це все звучить як прямий заклик до сусідів Росії перейматися асиміляцією та дерусифікацією.

“Співвітчизники”, “російськомовні школи”, “компромісні підручники історії”. З подачі Кремля все це тепер перетворюється на бомбу, закладену під суверенітет сусідів. Приклад Криму має вигляд недвозначного попередження. Хочете убезпечитися від вторгнення? Прагніть внутрішньої монолітності. Мовної однорідності. Позитивної дискримінації. Єдиного та суверенного погляду на історію своєї країни.

Бо в іншому разі є ризик прокинутися й побачити російські триколори в одному зі своїх регіонів. А Кремль та “опозиція” почнуть на два голоси запевняти: якщо російські поїзди на окупованих територіях не пускають під укіс, то новий статус-кво слід закріпити.

Боги абеткових істин так і не змогли відшукати собі паству в Росії. Кремль вже який рік поспіль намагається загнати під рушницю усіх класиків без винятку. Це завдяки його зусиллям моральні авторитети минулого почали виконувати роль комівояжерів з продажу імперських знамен.

Російська пропаганда атакувала в лоб. Брала, наприклад, пушкінський вірш “Наклепникам Росії”, проводила аналогію між польським повстанням та українським Майданом й відтак відправляла класика “воювати за ДНР”. Без тіні сумнівів оголошувала людей з 19-го сторіччя моральними камертонами подій століття двадцять першого.

Від усього цього ставало якось моторошно. Тому що будь-яка людина належить лише до тієї доби, в якій вона сформувалася. Інакше нам доведеться згадувати про те, що Пушкін був рабовласником, Достоєвський – ксенофобом, а Фет – антисемітом. Ми цього не робимо тільки тому, що минуле має належати минулому. А до сучасності варто підтягувати естетику минулих віків, але аж ніяк не етику.

Хочете збагнути, на чиєму боці був би сьогодні Пушкін? Тоді нехай він народиться 1970-го року. Закінчить школу за Горбачова, піде в армію однієї країни, а демобілізується – вже в іншій. Подивиться “Лебедине озеро” 91-го, зробить свій вибір 93-го. Нехай при ньому стануться “Курськ” та Беслан, скасування виборів та щезнення свободи. Спершу пропустіть класика через м’ясорубку повсякдення, і тільки потім дізнаєтеся, на чиїх знаменах він опиниться.

Замість цього Москва призначила культуру локомотивом для політичного порядку денного. Хочете шанувати Чехова та Толстого – будьте ласкаві тішитися з Криму та Донбасу. Хочете захоплюватися Гагаріним та Достоєвським – звикайте молитися на цегляні стіни Кремля. Росія послідовно напаковувала свій спадок “духовними скрєпами” й проголошувала п’ятою колоною усіх, хто з цим не погоджувався. Чи варто дивуватися, що сусідні країни намагаються цей комплексний обід не купувати?

Цілком імовірно, що Кремль у підсумку здобудеться на протилежне. І ми ще спостерігатимемо, як ареал російської мови скорочуватиметься. Як мешканці сусідніх країн читатимуть російських класиків у перекладах і на уроках іноземної літератури. Як кожна країна наїжачиться своєю власною суверенною версією Другої світової. В якій просто не залишиться місця для російських “духовних скрєп”.

Москва хотіла боротися за “рускій мір”? Її варто привітати. Вона програла.


Источник: www.obozrevatel.com